…Не дивіться в люстро уночі –
Вдень життя не буде від видіння…
Михайло Шевченко

Ти ворожиш на нього і у відчаї плачеш,
Ти запалюєш свічку, молячися на гніт,
І крізь стогін душевний,
І крізь полум’я бачиш,
Як вмирає чарівний
твій надуманий світ.
Забуваєш про Бога…
Ти ворожиш на нього,
Ти ворожиш і плачеш, а навколо –
пітьма.
Зазираєш в люстерко
І крізь полум’я бачиш,
Як з’являються очі – в них
любові нема.
“Це недоля! Це кара! Це небесні
прокльони!”
І здіймаєш угору руки-муки вночі…
Прокидаючись, сльози допиваєш
солоні
І забути не можеш провидіння свічі.
Прокидаючись, сльози допиваєш
солоні,
Порожнеча на серці – наче сповідь
німа…
“Це недоля! Це кара! Це небесні
прокльони!
А любові нема, а любові нема…”

8.Х.2000

Перекотиполе –
Це як моя доля:
Набулась доволі
В рідних і в чужих…
Перекотиполе –
Якби моя воля,
Не писала б віршів
Отаких сумних.
Не шукала б моря,
Щоб втопити горе,
А знайшла б розраду
У своїй біді.
Рушила б у гори –
Перекотиполем,
Перекотидолею
Не була б тоді…

21.X.2000

Співчуття. Покаяння. Розплата.
Як багато ще треба спізнати
На шляху щастєпошуковтрати!..
Не вертати. Не говорити.
А ще краще – не розпізнавати.
Загубитись у вимірі світу.
Утопити. У часі втопитись.
І заснути – щоб не прокидатись.
Не вертатись. Себе поховати.
Все забуть. І нічого не знати…

31.X.2000

Для казки день поцупив снігу
У блідолицої зими,
А я сьогодні знову ніби
Така чужа поміж людьми.
Іду крізь день – і вітер свище,
Іду крізь ніч – зірки блищать,
Не хочу згадувать колишнє,
Та душу спогади ятрять.
Дивлюсь крізь сніг на сонне небо,
Де відзеркалюються дні…
Чого мені від долі треба?
На чорно-білім полотні
Стою, утнувши погляд в серце,
Що б’ється, наче в шибку птах…
Та біль луною відгукнеться
У грішно-чистих небесах…

ІІ/2001

Якщо судилося пропасти –
Щастя.
Якщо судилося горіти –
Жити…
А я горю і помираю
В раї.
Кохання – це завжди вогонь.
Знаю.
Чому ж не гаряче мені –
Тепло?
Чому ж горю не у вогні
Пекла?..
І підступає ворог-лід
В груди…
Коли згорю, яким цей світ
Буде?..

29.III.2001

ДМИТРОВІ БІЛОУСУ

У залі – шум, у залі – тісно,
А біля мене місце є.
– Чи можна, панночко, тут сісти? –
І серце тьохнуло моє!
Я не впізнала Вас одразу,
Та розгубилась не на жарт,
І вмить забула чемні фрази,
Що слід у відповідь казать…
Ви тільки дивно посміхнулись
І поруч сіли. Стихло вмить.
Поет читав, та я не чула…
Усе гадала: хто ж сидить?
Дивак, – сама вчинила раду…
Та в когось вирвалося з вуст:
“Дивіться, люди, – в сьомім ряді –
Невже і справді – Білоус?”
Всі озирнулись і – на мене,
Бо Ви не зважили на те…
Поет читав собі на сцені,
Та всі дивилися в партер…
А після вечора потисли
Мені Ви руку – для надій
І побажали, щоб колись я
В цій залі вечір мала свій…
Отак зустрілись випадково
У суєті дорослих днів.
А Ваше ж “Диво калинове”
Було колискою мені!..

2.Х.2001.

ЕДУАРДУ ТАТАРЕНКУ

…хочу подякувати за гарний вiрш,
але неодмiнна вада поезii в тому,
що за гарними словами лише марево...
...Марево не є поганим саме по собі,
проблеми виникають, коли людина
вiрить у ральнiсть марева слiв i
образiв…
(Едуард, листи, серпень 2001)

Слова пусті, слова затерті…
Космічність,
Вічність,
Логос,
Дух…
А ми зустрілись в інтернеті,
Тепер ти – мій найкращий друг.
Нас не лякають переміни
Матеріального буття,
Бо є Любов. Вона – нетлінна…
Поглянь: по візіях летять
Якісь субстанції незвичні,
І ми, мов птахи, летимо…
Свідомість,
Дух,
Космічність,
Вічність –
У віртуальності думок.
Та я асан не практикую,
Мої асани – це експромт,
Я серце віршами лікую
І грію Ошівським теплом.

Моє життя – маленька драма,
У діях сміху та плачу,
Душа – частиночка Атману,
Вона летить, і я лечу…
І по собі рядки лишаю –
Таки поношені рядки,
Слова, що значення не мають,
Таємні порухи руки.
Але в тих порухах хвилястих
Я трансформую власний біль,
Мій шлях – per aspera ad astra
Або – в нікуди нізвідкіль…
Ти кажеш: марево і втеча,
Слова не варті співчуття,
Вони – немов красиві речі,
Які нічому не навчать…
Але ж ти віриш в Душу Слова,
В його натхнення таїну,
Коли те Слово – від Любові,
Коли – пробуджене зі сну?!.
Коли – глибинне, тобто – Вічне…
Я вірю теж. І я пишу…
Свідомість,
Дух,
Космічність,
Вічність…
Цигун,
Задзен,
Юдзу,
Ушу…

Та я асан не практикую,
Мої асани – це рядки.
І їх не кожен розкодує,
Лише такий… такий, як ти.
Ми ще не бачилися навіть
Ні “в павутинні”, ні в житті,
Але хіба це нам завадить
Разом по візіях летіть?..
Алчевський містику, я прошу,
Тримай міцніше цей зв’язок!
Ми об’єднались духом Ошо
І віртуальністю думок…

1-2.Х.2001

Я тебе шукала
Під листочком м’яти,
А сама сховалась
На пелюстках ружі.
І було так тужно,
Бо хотілось дуже
Швидше відшукати,
Міцно обійняти.

Нагукала вітер,
Наказала вітру
Віднести до тебе
У чарівні сни.
Через тепле літо,
По рожевім цвіті,
Попід сивим небом
Я прийшла з весни.

11.VII.2000

В кімнаті – музика магічна
І аромат п’янкий сандалу…
Усе так звично і незвично,
Усе – як Ви пророкували.
І я сама. Холодна постіль
З астральним простором розради,
Усе так просто і непросто
В зрадливій тиші зорепаду.
Так вийшло. Серце пише вірші,
І небо кліпає зірками.
Усе так смішно… і не смішно,
Я наче з Вами і не з Вами.
За що мені така покара?
Чому самотність сушить подих?
Це Ваші чари і – не чари,
А просто мій дитячий подив.
Така вродилася. Що ж вдієш?
Чи кабала мені поможе,
Якщо не стане чудодійним
Уже моє цнотливе ложе?..
Одвічний вузол – як спасіння,
Як мудра вигадка буддизму.
Наш світ – весняний і осінній,
Ми з Вами різні і нерізні…
Шалена мрія – мов повія,
Нічне безсилля непокори.
Ви стали янголом і змієм,
Ви так далеко і… так поруч…

Таємні зустрічі астралу –
То віртуально-неземне.
Ви щось мені недоказали,
Коли залишили мене…

Ніч 27-28.Х.2001

Вже на каштанах зеленіє листя,
На серце тисне відчаю граніт,
Прийшла весна, та мрії не збулися, –
Лягли на аркуш віршами мені.

Спинилась мить над кручею століття.
Але щемить на серці, так щемить!
Блакить небес змиває бруд всесвітній,
А ось любов – її лиша блакить.
Саму любов блакить небес лиша…
Ридає знов, знесилена від болю,
Залита кров’ю спогадів душа,
Благословляє, проклинає долю.

Зеленим листям вкрилася журба,
Але хіба не виглядає віття?..
Докупи час безжально загріба
Загниле листя ветхого століття.

Уже каштани скоро зацвітуть,
І засміється світ крізь призму болю,
Поволі душу у труні несуть…
Благословенна і проклята доля!

22.IV.2000

Той янгол не до мене в шибку стукав
І не мене він кликав до небес,
А білосніжносвіжоніжні руки
Не пестили моїх цнотливих перс.

То не до мене янгол шепотів
Серед зірок вночі, Чумацьким Шляхом
Не до мого вікна летів.
Він не мене любить хотів,
Не задля мене обертався птахом.

І плакав янгол при зачиненім вікні,
І крила бились об скляне кохання…
Він не мені cумні співав пісні
І не від мене линув на світанні…

22.VIII.2000

Чого від мене Ви хотіли,
Коли творили міражі
І захищали моє тіло
Контрацептивами душі?..
Я стала вищою за трави,
Та до дерев не доросла…
Пробачте, це не Ваша справа,
Чому мій човник без весла,
Нехай Вас більше не турбує,
Чому мій човник без вітрил.
Я попливу назустріч бурям
У снігопад і заметіль…

Чого від мене Ви хотіли?
Чого від мене ти хотів?

Ніч 30.- 31.Х.2001