САЛОН КРАСИ

В салон краси просилось тіло
Безсилим голосом душі,
І голосило на межі,
Бо досконалості хотіло.

В салон краси спішило тіло,
Аби не плакала душа,
І розмивалася межа
Між духом – плоттю, чорним – білим.

І розділялася любов
На дві великі половинки,
Летіли в вічність дві жаринки –
Їх час обох переборов.
Раділо тіло – іще б пак! –
Воно над часом поглумилось.
Але насправді помилилось,
Насправді все було не так.

І раптом схлипнула Душа,
Бо тільки зараз зрозуміла:
Салон краси не змінить тіла,
Візаж років не воскреша.

12.VII.2000

А я вже ніжності у тебе не прошу…
Дивись, як час летить
жарким потоком Лети!
Я заховаю біль, я не спитаю, де ти…
Хіба що спогади у серці залишу.

Як пролунає музика небес,
Що трохи схожа з маршем
Мендельсона,
Я проковтну сльозу, таку солону,
І зафіксую рій гірких словес…

Я на папері запишу своє життя,
Живими перами поему запишу.
Ні ніжності, ні серця не прошу,
І не віддам ні сліз, ні каяття…

Лише віддам свої старі пісні
Й піду по світу…
Бачиш пташку в небі?
Вже крила не несуть мене до тебе,
Й до божевілля холодно мені…

19.VII.2000

Захисти мене перед світом.
Ніна Ткаченко

Не питай, навіщо прийшла, –
Просто так – захотіла побачить…
Глянь: я – сильна, уже я не плачу,
Я уже не та, що була.

Я хотіла сказать, що не та,
І що вже не боюсь наврочень…
Та чомусь опустилися очі,
Та чомусь затремтіли вуста…

– Ти хотіла душу прикрити, Надурити мене…
– Прости!..

Я схилилась тобі на плече,
Полилися жар-сльози з очей…
– Захисти, молю, захисти!
Захисти мене перед світом!..

10.X.2000

ВЧИТЕЛЬЦІ

Заколисане сонним вереснем,
Листя вересу грає джаз.
Може, хоч на хвилину вернуся
В той мрійливо-шалений час…
Де Ви, вчителько? Серце проситься
Та босоніж роками біжить…
То не дощ – теплі сльози осені,
Бо і в неї душа болить…
Бачте, вчителько, все минається…
Та не каятись нині час.
Чисті мрії завжди збуваються -
Чи не так Ви учили нас?
Плачте, вчителько – це ж від радості
Зорі падають із небес…
Вже й із Вашого саду парості
В цвіт вбираються, певно, десь.
Тужним гомоном сонця промені,
Та чи варто тужити Вам?
Може, серце, роками стомлене,
Сум навіяло Вашим очам?..
Вас вітають сьогодні айстрами.
За повір’ям айстри – печаль.
Не зважайте на те, не печальтесь,
Хай весни й не вернуть, на жаль…
Час по росах ногами босими,
Мов дитина у перший клас.
Знайте, вчителько, серце осені
Все співає для Вас, для Вас.

29.VIII.2000

Розговілась маревом далеким,
Прокотилась тихою луною,
Одиноким, змореним лелекою
Полетіла з тугою німою…
Полетіла, зникнувши в тумані,
Залишила чарівливу пісню
В безнадійно-трепетнім чеканні
На чиєсь кохання дуже пізнє,
На чиїсь стрічання і розлуки,
Несміливі рухи теплих рук…
Серед міріадів дивних звуків
Віднайшла один-єдиний звук –
Найчистіший звук чийогось серця.
Він озветься в просторі Буття,
Як таємним болем обірветься
Ще одне відмріяне життя…

3.XI.2000

ВІД ЛЮБОВІ

Я сьогодні плакала, кохання,
За тобою плакала вночі.
Хай це буде вперше і востаннє,
Наче гніт погаслої свічі.
Хай це буде чаркою гіркої,
Що не мною випита до дна.
Ти перед любов’ю не устояв, –
То хіба ж моя у тім вина?

Я сьогодні, як завжди, привітна,
Я сьогодні, як завжди, сумна…

Закохалася Весна у Літо,
І від того журиться вона.
Бо у Літа є дружина Осінь,
І коханка – віхола-Зима…
Та нема кохання в Літа досі,
Лиш любові справжньої нема…

Принесла Весна на юних крилах
Те кохання, ту святу любов,
Болем серце вмить заголосило,
Потім – ще раз, потім – знов і знов…
І полинуло під самі хмари,
Так, неначе вічно там було…
Розгадать Весни міцнющі чари
Літечку й донині не вдалось.

Зажурилася дружина Осінь,
А коханка віхола-Зима
Дихає на Весноньку морозом,
І від того їй життя нема…

А Весна так віддано кохає,
Вірить, що до Літа ще верне,
Пильно й щиро в серці зберігає
Те кохання ніжне, неземне.
Усміхнеться, стримуючи сльози,
Заспіває пісню чарівну,
Гріє вогник Літа у морози,
Надиха на спогади Весну…
Тільки тужно – тужно від мовчання…
Літечко, благаю, не мовчи!

Я сьогодні плакала, кохання,
За тобою плакала вночі…

25-27.VII.2000

АКОРДИ ПРОЩАННЯ

– Я ковтала сльозу – цей солоний нектар.
– Я в полоні твоїх неприхованих чар Лиш дивився,
як тихо ти ковтаєш сльозу… – Ми чекали грози.
– Ми гукали грозу.
– Я забула про те, що існують слова…
– Ах, та й що ті слова – що неначе трава
– А на небі вже сонце за хмару зайшло…
– Я загублене щастя своє не знайшов.
– Не тримала тебе.
– Ти тримала любов.
– Але нитка любові порвалася знов…
– То не нитка – струна.
Чуєш, мила, бринить?..
– Тільки мить я просила,
Одну тільки мить… Я хотіла в ту мить так багато сказать…
– Я молився на час…
– І від того сльоза…
– Я хотів дати Вічність.
– А із нею печаль.
– Не печаль, мила, – ніжність…
– Ти ж промовив “прощай”.
То навіщо ж втішати,
Як не спиниш сльози?..
Ми гукали грозу.
Й дочекались грози…

29.VII.2000

КОЛИ ЧЕРВОНІ МАКИ В ЦВІТІ

Ти не зважай, що я дитина…
Червона маківка душі
Сьогодні подругу-жоржину
У придорожнім спориші
Шукала, кликала до себе,
Аби повісти їй свій жаль…
Я ще дитина. Не зважай.
Дитині теж любові треба.
Про суму сестроньку – печаль
Уже довідалась дитина.
Я – маківка, що жде жоржину,
Жоржина – подруга моя.
Кохаю я, кохаю я…

Ти не дивись, що я в мовчанні
До серця небо пригортаю,
В перину хмарну на світанні
Я плачу. І слізьми вітаю
Проміння сонячного струни,
Що день старий з новим вінчають.
Мовчать вуста – душа співає
І слухає оті відлуння,
Які над хмарами кружляють.
Ридає серце у мовчанні,
Ці сльози ранні – від кохання,
Це сповідь весняна моя.
Кохаю я, кохаю я…

Коли червоні маки в цвіті,
І пахне літом в небесах,
Так серцю хочеться любити
І утопитися в піснях!
Коли летить бистріш од часу
Душа за хмари в небокрай,
Так серцю хочеться кричати:
Кохай, кохай і ще – кохай!

26.VIII.2000

Я день кладу на терези,
І важче – жаль, і легше – радість,
І знов мене до себе вабить
Кришталь прозорої сльози.

І ллється пісня як вино,
І наче яшмовим намистом
Обплутане над сонним містом
Зірками неба полотно.

Я ворожу своїм думкам,
Свіча в свічадо зазирає,
“Недолі-долі не буває”, –
Щось каже серцеві й рукам.

Винова краля перейде
Колись у власть нової масті.
Мо’, я й насправді маю щастя,
Лише не відаю про те.

Я ніч кладу в колоду снів
І забуваю жаль і радість,
Але чомусь так хмільно ваблять
Магічно-яшмові вогні…

30.VIII.2000

КОХАННЯ ВОСЕНИ

Так непросто кохати: осінь,
Але молодість ще жива,
Тихим голосом колос просить:
“Заспівай мені, заспівай…”

Сивим димом туман розноситься,
Стоголосся – у далину.
Так непросто в своє волосся
Заплітать чиюсь сивину.

Сонне сонце в хмарину моститься,
Осінь золото вносить в сни,
Серце-молодість слізно проситься:
“До весни мене, до весни”.

Досі косять нагострені коси, –
Спорожніє скоро зовсім…
І чому, чому так непросто
Дати спокій чуттям своїм?..

Топче янгол ногами босими
Стигле просо чужих гріхів.
Так непросто співати осені,
Коли в серці весняний спів.

Солов’ї за теплом голосять,
Сльози-роси сипле трава.
Так непросто кохати: осінь,
Але молодість ще жива…

30.VIII.2000

ТАЄМНИЦЯ

І хай ні звір, ні пташечка земна
Не розгадають наші імена.
Михайло Шевченко

Є велика Таємниця у моєму серці,
Не насниться, не приспиться
і не рознесеться.
І того ніхто не знає, тільки Бог і я,
А іще моє кохання, й подруга моя.
Може, сонце підгледіло –
промінь у вікно,
Може, вітер вчув розмову…
Знаю – все одно,
Що ніхто того не скаже,
не розгомонить.
Тільки серце – вічний зрадник –
плаче і щемить.
І пита рука у серця: “Звідки біль такий?”
А воно візьме й озветься,
Господи прости!
І відкриє Таємницю радниці-руці,
І опише вона віршем почуття усі…
Прочитають його люди,
скажуть: “Дивина:
Закохалася у Літо дівчинка-Весна”.
Ця розмова розлетиться по усьому світі,
Доведеться мені, Боже, вічно червоніти,
І вслухатися, як хають серденько моє…
Люди, люди, ще з вас буде, –
душі ж у вас є!
Не судіте, я благаю, таїну мою:
Тільки нею, тільки нею я іще жию…

7.X.2000

НА ВІДСТАНІ ДОЩУ

– Ти не там шукаєш свого щастя.
– Як я часто думаю про це!..
І дивлюсь: кружляє лист у вальсі,
Коли вітер грається вінцем…
Як стихає – до землі спадає,
І лежить на відстані дощу…
Значить, вітер граючись вінчає?
Значить, небу важко до плачу?
– Просто є в життя свої закони…
– На ікони моляться святі.
І тому не битиму поклонів,
І тому не буде каяттів,
І тому на першому причасті,
Як удасться, з храму утечу…
– І куди? Свого шукати щастя?
– Ні – долати відстані дощу…

10.X.2000

Сплети сузір’я із мого сумління,
У горщик долі вкинь мою сльозу, –
Се чарівне з-підзоряне насіння
Хай в твому серці викличе грозу.
Нехай ударить блискавично-важко,
Нехай смарагди в небі розкида,
А я злечу – як вільна ОМА-пташка,
І розтечуся, мов жива вода,
По всіх артеріях твоєї плоті.
І доки буде реготати Дух
На заржавілім і колючім дроті,
На тлі незмінних чорно-білих смуг, –
Я доти пульсуватиму у жилах
Так, як пульсує струм чуттємереж
У грішнім серці, що у грішнім тілі,
У мріях. Мрії? –
Мрії грішні теж.
Хіба зіниці засіяють свято
І стануть зорями твоїх ночей…
Якщо захочеш, можеш позбирати
Те сяєво смарагдових очей.

19.X.2000

Щиріш од сповіді буває тільки совість
На перехресті зраджених доріг.
Останню стиснувши у жмені гордість,
Я не наважусь перейти поріг
Твойого дому. Прожену оскому,
Утру сльозу і серцеві скажу:
“Не вір, серденько, в цім житті нікому,
І знай невидиму оту межу
Між щастям й горем,
між коханням-болем,
Між кубком статку й смітником душі,
Біжи, тікай, моє серденько кволе,
Бо в сьому світі всі такі чужі…”
Сильніш од смерті може бути
впертість.
Та я втомилася від боротьби.
Тому, зриваючись в безодню мертву,
Благаю: “Серце, більше не люби!”

30-31.X.2000