Мерці по невдалім герці
В кайдани думок закуті.
Можна знищити серце.
Але не знищити суті.

Місяць втопився в небі –
Зоряна каламуть.
Запам’ятай: не треба
Нищити власну суть.

Думка – реальний вимір,
Тільки у те повір.
Отже, воззри незриме
Долі наперекір.

Ти – переможець герцю.
Радість розвіє сутінь.
Бо незнищенним серце
Є за своєю суттю.

17-23.XI.2000

Іще одним маленьким віршем
Я повертаюся в колишнє.
Я перевтілююсь в жагу,
Палюче полум’я в снігу…
О, хай простить мене Всевишній!
Я все життя переверну,
Схопивши іскру чарівну.
До раю шлях не прокладаю –
Та й не бажаю того раю –
Бажаю духам-думам сну
Й сама поволі засинаю,
Заглибившись у ситець ночі…
Що я там бачу? Що я хочу?
Не знаю…
Але ховаюся у вірш,
Мені так наче спокійніш,
Бо отаким маленьким віршем
Я повертаюся в колишнє.

16.XII.2000

Принагідно виставивши гідність
На безжальний суд сліпої долі,
Мимоволі бачиш всю огидність
Так невдало обраної ролі.
Доля – суд. Нехай думки – підсудки.
Тільки як від смутку відректись,
Коли тільки смутком, тільки смутком
Всі клітинки тіла пройнялись?
Вирвать серце? Відпустити душу?
Рушить в безвість – так, щоб не вертать?
Розлетиться пісня співом тужним.
Треба й інші ролі обирать…

3.XI.2000

Я розтискаю мить,
Аби збагнути вічність,
В жертовному вогні
Палю думки дотла,
Щоб принести себе –
Весну
В холодний січень,
Щоб воскресить чиїсь
Розтрачені літа.
Але…
Безцільна часу гра,
Безмежна обережність.
До чого всі слова,
Коли в очах – жура?
І тільки зрячий Хтось
Згори за світом стежить…
А, власне, що є світ?
Безцільна часу гра.

21.II.2001

Облита сонячним промінням,
Маленька зрадниця-душа
Летить у божі сновидіння
І грішне тіло залиша.
І споглядаючи крізь вічність
Магічним каменем весни,
Зіниці-зорі в небі лічить,
Що перевтілюються в сни.
Свідомо зметені хвилини,
Навмисне спалені слова,
І в серце падає перлина –
Яскрава, чиста і жива.
І сміх розноситься луною –
На сто світів – на сто чудес,
Цілющий промінь рани гоїть,
І день, немов Христос, воскрес.
Співа любов, і разом з нею
Лунають дзвінко голоси…
Лиш тіло, зраджене душею,
Не бачить Божої краси.

3.III.01

Дайте трошечки акварелі –
Пензлем смутку змалюю душу,
Дайте музики, щоб порушить
Тишу грішного менестреля.
Хай поплаче, нехай поплаче,
Бо ховають мою цнотливість,
Божа Кара і Божа Милість –
Вони разом тріпочуть, наче
Два крила у єдинім леті…
Для поетів немає часу.
Білий янгол у чорній рясі –
Це поет. А для всіх поетів
Не буває ні пекла, ні раю.
Не жалійте мене, не треба.
Чорний демон у білім небі
Помираючи, оживає…

21.III.2001

Трикутник любові – Трикутник смерті.
Сюди приходять Численні жертви.
Немов окаянні, Немов прокляті,
Шляхом кохання Бредуть на страту.
І так запекло Летять у прірву,
Але й над пеклом В спасіння вірять…
І раптом тихо, Хто знає звідки,
Немов на лихо, Незвані свідки
Виходять роєм, Протерши очі,
Мов перед боєм. Узріти хочуть
Ганебні муки, Кленуть безчестя,
З’єднавши руки У перехресті.
І від зневіри Ридає простір,
І непокірні Бунтують доти,
Доки над часом Не стане вічність,
Доки нещасні Згорять, мов свічі.
Сміються свідки Над божим гнівом,
І тільки рідко Зітхають ніби,
Коли раптово Приходить третій…
Трикутник любові – Трикутник смерті…

24.III.2001

І все-таки іще люблю,
І так тривожно, так болюче,
Мов чую доленьку свою –
Таку смертельно-неминучу…
Люблю і плачу, і сміюсь,
І божеволію у шалі…
Благаю, дайте хоч якусь
Мені пігулку від печалі!
По Сонцю – знову міражі,
І кілька тіней ходять колом
По закодованій душі,
По вечоровому Подолу…

14.V.2001

Живу не марно, бо живу,
Бо не збираюсь помирати.
Переступивши вікову
Межу кохання і розплати
За райський гріх – один на всіх,
За таємничу насолоду, –
Її не втримав ти – не зміг
Наперекір своїй природі…
Але живеш. І я живу.
Хіба іще чого нам треба,
Коли розмито вікову
Межу між підлістю і небом?..

14.V.2001

Я в круговерті часу – жертва
Твоїх приземлених бажань.
І щоб від мук і від страждань
По моїй смерті не померти,
Собі шукаєш іншу жертву,
На інші груди владну длань
Свою кладеш. Та розумієш:
У інших грудях – інший біль.
На свіжу рану – знову сіль…
Ти можеш все. Але не вмієш
Трансформувати потяг свій
В тонкі вібрації любові
І плачеш знову, мов дитя.
Твоє тринадцяте життя –
Твоє останнє пекла коло.
А потім – спокій, забуття…
Але, щоб зараз не померти,
Ти серце б’єш моє ущерть,
А сам летиш у круговерть,
І там – у вічній круговерті
Собі шукаєш іншу жертву,
Комусь готуєш схожу смерть.

18.V.2001.

Ти мене запрошуєш на прощу –
На останнє свято для душі,
Значить, залишилася пригорща
Стиглих і солодких міражів.

Я тримаю папороть в долоні,
Сподіваюсь: може, зацвіте,
Може, ув очах твоїх бездонних
Ще лишилось полум’я святе…

Я іду до тебе і молюся,
І боюся втратити вогонь…
Може, хоч востаннє притулюся
Подихом до серця і до скронь.

І несе мене якийсь магічний,
Дивний потяг, схожий на любов.
Рухом зігріваючи тантричним
У моїх холодних жилах кров.

І горить вогонь, і не згорає
Дух до небуття, до забуття,
Та безсмертні душі підіймає
Над Його Величністю Життям.

Може, знов нечистий палить Вічність,
А любов не відає про гріх,
Рухом спопеляючи тантричним
І мене, й тебе, і їх усіх…

Кажуть, що поети не вмирають.
Знаєш, я вже думала над цим…
Тільки щось ніяк не воскресає
Мій крилатий хлопчик-херувим.

Але ти запрошуєш на прощу,
Значить, у розтрощеній діжі,
Ще не зіпсувалася пригорща
Стиглих і солодких міражів…

22.V.2001

АМЕРИКАНСЬКА ТРАГЕДІЯ

Так якось моторошно, мов
Душа розіп’ята голосить…
Любов?.. Та ні! Яка любов
Коли вмирають хмарочоси
У вік народжений? Абсурд! –
Через роззявлені кватирки
Страшних приречених споруд
Лунають крики. І не тільки…
Летять розпачливі тіла
У вир розпеченого страху,
Вони шукають два крила,
І заздрять птахам, заздрять птахам…
Та крил нема. Залізний звір
Те знав, збираючись в дорогу…
Летять тіла, летять у вир
І… раптом згадують про Бога…
До цього йшло. Так мало буть, –
Торочать містики зі Сходу,
Мовляв, хто чинить каламуть,
Тому не пити чисту воду.
Мовляв, це черговий урок,
Сеанс очищення від бруду,
Це шлях “крізь терни до зірок”…
Стоять приречені споруди,
І мчаться душі в небуття –
Аби “спокутувать провину”…
Чиїсь влаштовані життя,
Що загубилися в руїнах...

А як же серце? Може, там
Розбились мрії разом з тілом?
І чути плач стареньких мам,
Які синів похоронили
Отим гудінням літака,
І склом, посипаним на сity…
Тече кривавая ріка,
Її не можна зупинити.
Нью-Йорк затоплений слізьми,
Слізьми не мук, а покаяння.
Там, може, разом із грішми
Втонули сни і сподівання…
Так мало буть. Такий закон, –
Торочать містики зі Сходу…
А люди падають з вікон,
Забувши в паніці про сходи.
Кудись летять, кудись спішать,
Хтось утече, а хтось загине.
І хтозна: може, там лежать
Й сини моєї України…
Та не про те. Усіх шкода,
Але така вже, видно, доля.
Навчає мудрість, що біда
Сама ніколи не приходить…
Жартує вік, але – на лихо,
І якось моторошно знов…
Серед руїн вмирає тихо
Чиєсь життя, чиясь любов…

12.IX.2001

Повернена любов…
Хоч восени,
Гадають, не буває воскресіння…
Стоять золотоверхі ясени
Під куполом небесного склепіння.
І кожен мріє нишком про своє,
І про своє зітха так безпорадно…
На струнах серця вітер виграє
Чужому щастю туги серенаду.

Повернена любов…
Та відліта
Самотнім птахом у далекий вирій
Чиясь душа – розбита і пуста
У нездійсненності своєї мрії…
Не вистачає літнього тепла,
В осінній ніжності, відверто
похололій,
Там догоряють спогади дотла
Серед мінору тихих меланхолій…

Повернена любов…
Але кому
Потрібен біль посоленої рани?..
Крізь вечір день тікає у пітьму,
Сховавши сум під кронами каштанів.
Мов менестрель заблуканий снує
Чиясь душа у ритмі листопаду…
І кожен мріє нишком про своє,
І про своє зітха так безпорадно…

8.IX.01

Я у Залізному Порту побудувала замок
Зі снів, із мрій, зі спогадів і часу…
Як вчасно ми закінчили причастя
І починаємо чекання спасу…

Я змила хвилею свій відчай невимовний,
Солоним морем – морем власних сліз.
Розсипались корали з моїх кіс,
У Чорнім морі чорним спливши човном.

Я у Залізному Порту залишила свій сон,
Де сторінками списане чекання…
Я прісною водою змила сіль,
Я змила біль, пісок і сподівання…
Лише не змилося кохання…

16.VIII.2000