"ЛІД І МУДРІСТЬ"
Поема
Деякі езотерики припускають, що мудрість зберігається протягом сорока дев’яти життів*, тобто переживає та-ку велику кількість інкарнацій безсмерт-ної душі! Мені захотілося дізнатися, що ж відбувається з мудрістю далі. В книгах я цього не знайшла. Тоді відповідь прийш-ла сама собою. Так народилася поема “Лід і Мудрість”. Може, вона вийшла трошки складною для сприйняття. Це тому, що диктувала мені її моя підсві-домість. А я лише поспіхом розкодовувала почуте, іноді й сама не розуміючи свого героя.
Герой мій - арійський брахман, тобто один з тих далеких предків нашого укра-їнського роду, що після Великого потопу чи Циркумпонійської катастрофи осели-лися на “землі вепра”**. Саме йому ви-пало пережити останнє перевтілення. Він - не мудрець. Він - закоханий невдаха, який через велике страждання прийшов до Мудрості. У цім його велич. У цім його трагічне призначення…
Але вам, мабуть, теж цікаво знати: куди ж дівається мудрість, коли від-живає свій призначений термін? Все просто. Вона замерзає. Але не варто плакати по ній. Бо все одно людині не змінити законів Карми…
_______
*Лазарєв С.Н., “Диагностика кармы”
** Надчорноморська Гіперборея (V тисячол. до н.е.)
Quintili Vare, legiones redde!*
Suest., August., 23
Мудрість вели на страту,
Кату хотілося крові,
Просто: останнє свято -
Сорок дев’ята сповідь.
Болем цнотливої ночі
Билась душа крізь тім’я,
І захлиналися очі
В лаві безплідного сім’я.
Лютий накинув пута,
Щоб довести до площі, -
Мала Мудрість відбути
Сорок дев’яту прощу.
Тихо молився вітер,
Вірячи: за спасіння,
А по усьому світі
Чулося голосіння.
Мудрість вели на страту,
Пахло хвилиною скону,
Просто: час помирати
Їй за кармічним законом.
* * *
І пробігав по жилах
Спогад - останній гість,
Все, що колись любила,
Все, чим жила колись,
Все, що було відкрито
За сорок дев’ять життів,
Мусіло зниденіти, -
Так, як закон велів.
Мудрість хрест цілувала,
Мудрість падала долі
І крізь плач проклинала
Небом зганьблену долю.
Перед лютневим балом,
Перед жахом морозу
Відчайдушно кричала:
“Я сильніша за сльози!”
І тремтіла в чеканні
Диких оргій наруги,
Стоячи на майдані
Передсмертної туги.
“Я сильніша!”, - кричала,
Але сльози - рікою,
І ріка замерзала
Потойбічним спокоєм.
Площа вкрилася льодом,
Біль прорвався крізь тім’я,
І по льоду виводив,
Кров’ю мертвою ім’я.
Інкарнації ролей,
Закодованих часом,
Вилітали з тим болем
Як нестримні Пегаси.
І шугали по снігу,
Знов шукаючи плоті,
Крила - білі з індиго,
Гриви - вогнянно-жовті.
Замість вершників - тіні
Мовчки мчались на конях,
Мов ефірні створіння,
Тільки зовні червоні.
Кров стікала по душах
І мішалася з льодом,
Рвались коні, щоб зрушить
Чергову перешкоду.
І з Пегасів спадали
Лютим вражені тіні,
Колір крові міняли
На приречено-синій.
Серед тіней - колишні
Мудреці та пророки,
Що за вік свій успішні
Здобували уроки.
Відкоркована Вічність
Їх приймала з жагою,
І герої величні,
Мов одвічні ізгої,
Пілігрими пропащі,
Поблукавши в астралі,
У роззявлену пащу
Назавжди поринали.
* * *
Інкарнації ролей
Розчинялись в повітрі,
І вуста захололі
Збайдужілого вітру
Шепотіли ледь чутно
Завпокійну молитву,
Бо звелів йому Лютий
Мудрості відпустити
Всі гріхи перед сконом,
Ув останню хвилину…
І неслись легіони
Через лють хуртовини…
По холодному лезі,
У ілюзіях щастя, -
Не горіли, а мерзли
Вщерть розтрощені часом.
* * *
Сорок вісім покірних
Віддавалися кату,
Лиш останній, арієць, -
Той, що звався Пар’ятем,*
Не бажав віддаватись
Без фатального бою,
Не хотів замерзати
Скрижанілим спокоєм.
Тож із Лютим змагався,
Захлинаючись кров’ю,
А мороз спокушався
Неземною любов’ю,
Що на серці в Пар’ята
Наче ватра палала -
На останньому святі,
На смертельному балі.
* * *
Був Пар’ят найсильнішим
З-між усіх перевтілень,
Й, видно, сили горішні
Ним погратись хотіли.
Залунав десь у сферах
Владний голос, як громи,
І пробігло по нервах
Відчуття невідоме.
Голос мовив: “Я знаю:
Ти мудрець найсильніший,
Бо коли хто кохає,
Той страждає найбільше,
А страждання і муки,
Що стрілою полюють
З Купідонова лука,
Найміцніше гартують.
Ти, я чув, її жертва, -
Із отрутою стріли,
Через те й перед смертю
Перевагу у силах
Тобі доля послала
Не таку, як у інших,
І тому тут, - на балі
Вже немає сильніших.
Розумієш, Пар’яте, -
Голос став повільнішим, -
На кривавому святі
Вже немає мудріших.
Сорок вісім замерзли,
Не чекаючи прощі.
Акробатом на жезлі
Ти стоїш серед площі.
Тільки ти не холонеш,
Супротивлячись кату,
Та кармічних законів
Не уникнуть, Пар’яте!”
І мудрець розсміявся:
“Я ж законів не рушу!
Хіба винен, що якось
Цей вогонь в мою душу
Так таємно прокрався,
Потривоживши спокій,
Що я ним зігрівався
Й піднімався високо?
Має Мудрість загинуть
Зледенінням тотальним…
Та хіба я в тім винен,
Що на смертному балі,
На весіллі морозу
Я лишаюсь гарячим,
Що не капають сльози,
Що сміюсь замість плачу?
Так, я - жертва Амура!
Та чи серце в тім винне,
Що прискіпливий гуру
Розбудив кундаліні?
Був я вільним в неволі, -
Насолода страждання! -
Проклинаючи Долю,
Я молився сій панні…
І крізь морок незнання
Стало світло з’являтись…
Я відчув осяяння!
В мене Мудрість вливатись
Почала непомітно…
Через терни і зорі
Я минув своє літо,
Я забув своє горе…
І цим світлом блаженним
Я з людьми поділився,
І усякий нужденний
Вже на мене дивився
Як на Бога, Пророка…
Чи ж я винен у тому,
Що злетів так високо
В просторінь невідому?..”
Голос знову озвався:
“Ти не винен, Пар’яте.
Але щиро зізнайся:
Ти ж не хочеш вмирати.
О арійський брахмане!
Не фальшив свому серцю,
Бо його не обманеш…
Ти ж не думав без герцю
Залишати цю тлінність,
Ти жадав перемоги,
Боячись зледеніння,
Приховавши тривогу.
Ти не хочеш втрачати
Цю Божественну іскру,
Але ж вічно сіяти
Чудозвабливим блиском
Дивна іскра не може,
Непокірний брахмане!..”
І Пар’ят крикнув: “Боже!
Не ятри мої рани!
Чи не сором знущатись
Над посивілим мужем?
Чи не грішно втручатись
У розхристану душу?
Так, я смерті не хочу!
Хто ж бажає зотліти?
Хто ж готовий охоче
Назавжди зледеніти?
Скільки років минуло,
Як ся іскра з’явилась
І вогнем спалахнула
І мене запалила!
А тепер, щоб позбутись
Того жару святого,
І у герці із Лютим
Не здобуть перемоги?..”
Мов прорвалося небо -
Сміх гучний із блакиті:
“Значить, кажеш, не треба
Твої рани ятрити?
Що не хочеш вмирати,
Зізнаєшся відверто,
Та боїшся сказати,
Чом противишся смерті.
Кажеш, іскра не гасне,
Щоб світити незрячим,
Щоб усякий нещасний
В тобі Бога побачив?!
Не лукав - не для інших
Ти розпалюєш ватру,
І благаєш невтішно
Твої рани не ятрить!
Придивися пильніше
До старечого серця, -
Все ще, як і раніше,
Воно гаряче б’ється!
Не приховуй: і досі
Ллється трунок по жилах,
Що від серця розносять
Купідонові стріли.
Ти і нині кохаєш,
О премудрий Пар’яте,
І тому не бажаєш
Це життя залишати!
Це життя… Бо - останнє,
Бо опісля не буде…
Тож прийми покаяння
На фатальному суді!
Гей ти, кате-морозе!
Приготуйся до свята!”
…Полились тоді сльози
У старого Пар’ята.
І розтопленим воском
Кожна крапля спадала,
Все життя - рік за роком -
Перед ним пролітало.
І ламалися стріли
Від напруги астралу,
Кров холонула в жилах,
Сльози льодом ставали,
Як у інших, слабкіших…
І брахман у відчаї
Бив поклони, мов грішник,
І молився, і каявсь,
І благав ще хвилину, -
Мав єдине бажання:
Перед тим, як загинуть,
Ще раз в очі коханню
Зазирнути… О Боже! -
Чи видіння, чи мара, -
Так таємно, тривожно…
У самісіньких хмарах
Ясним сяйвом розлилась,
Мов царівна небесна,
Мов чарівниця-віла,
Та, що серце піднесла,
Та, котрій він молився
При незайманих зорях…
Він угору дивився
І радів через горе.
А вона посміхалась,
Мов ніколи не гасла,
Гордо в хмарах стояла
Молода і прекрасна.
І сказала: “Пар’яте!
Я усе пам’ятаю,
Лиш тебе врятувати
Справді права не маю.
Я прийшла для розради
Твому хворому серцю.
Де є горе, - і радість
Дзвінко сміхом сміється…
Я прийшла через Вічність -
Там, де душі витають,
Я прийшла, щоб засвідчить,
Що любов не вмирає!
Ні громам, ні морозам
Не під силу забрати
Те, що дущу підносить…
Твої сльози, Пар’яте, -
Сльози змішані з прахом,
Вони й досі зі мною,
Бо ж уперше ти плакав
Над моєю труною,
Коли рано я цвітом
Білим ясно розкрилась,
І крізь біль у блакиті,
Мов туман, розчинилась.
Оті сльози, мов роси,
Вперше краплями туги
На мої впали коси.
А тепер плачеш вдруге…
Ох, Пар’яте, не в силах
Я цих сліз відігріти,
А мені б так хотілось
Знов розсипатись цвітом
Білим-білим - аж сніжним,
Тільки дуже гарячим!..
Та проміняно ніжність
Вже на Мудрість. Ти плачеш -
В тім магічна суть страти.
І її не змінити,
Бо, на жаль, вп’ятдесяте
Не дозволено жити.
Ти - мудрець. Ти останнє
Перевтілення циклу,
Тільки жоден з брахманів
Не світив своїм світлом
Так вогненно. І люди -
Ця прозріла ватага -
Гірко плакати будуть
Над твоїм саркофагом.
Чи замало, Пар’яте,
Чи замало для того,
Щоб цю страту прийняти
Благодаттю від Бога?”
“Благодаттю?! Смієшся?
О коханої мара!..”
Тільки ритм його серця
Відбивався у хмарах,
Ритм старечого серця -
Все тихіше, тихіше…
“Благодаттю?! Смієшся!” -
Повторив наймудріший.
Та й увись подивився,
Проклинаючи старість:
“Краще б я не молився!
Краще б ти не з’являлась!”
Туга мозок затисла
В пазурях безпоради,
І чавилися мислі -
Гронами винограду.
“Для розради? - Говориш,
Цим фантомом постала,
Щоб розрадити хворе
Серце в мене? Сказала,
Де є горе, там й радість?..
Я б повірив у теє…
Та не можу, о Ладо!
О спокуснице-феє!..
Що ватага нужденних
Буде плакать опісля, -
Це не благословення,
Це не радісна пісня!
Благодать - то не страта,
Не від Бога - покара.
Я - мудрець із Аратти!*
Ти. це знаєш, примаро!
І тому не боюся
Я тортур передсмертних,
І тому не корюся,
А стою так уперто!..
Кажеш, сльози із прахом
Тої, котру кохаю?
Що ж, нехай вічно птахом
Вони білим літають!
І нагадують людям
Про жорстоку прийдешність,
Що вмирать вони будуть
Й оживати померши…
Що над ними постане
Не одна ще руїна,
Брат на брата устане,
Згине батько від сина…
Що загублять свій голос
У чужих серенадах…
Душі босі та кволі!
Діти сорому й зради!..
Та коли, розпростерті
Між землею і часом,
Вони ждатимуть смерті,
Знов воскреснуть Пегаси!
І нестимуть не тіні,
А великих брахманів -
Це і буде спасінням
Першим… Та - вже останнім.
Бо чергова циклічність
Суд вершитиме сильний:
За законом кармічним,
Виживатимуть тільки
Ті, що Серце відкрили
Для Святої любові…
Щоб юпітери жили,
А волові - волове…”
Це сказав і поглянув
На людей, що з відчаєм
Проводжали брахмана,
І додав: “Помираю…
Я пірнаю в нірвану,
Божа сила - у дусі!
Лід, одначе, розтане,
Але я не вернуся
І тому закликаю:
Пом’яніте з любов’ю,
Тоді сонце засяє,
Виграватимуть знову
Світлі промені-струни
У веснянім тремтінні…
Знайте: золото руна -
То лиш ваше уміння
Чистим серцем кохати.
В цьому магія щастя.
А мені час вмирати,
А мені час прощаться…”
Впали сльози останні
На поламані стріли,
І примара кохання
Білим птахом злетіла
В далечінь неокраю,
За межу безголосся,
Щоб долинуть до раю,
Щоб бажання збулося
Мудреця заповітне…
Та далеко до того -
Ще летіти й летіти,
Ще стелити дорогу
І по ній повертатись
До наступного суду…
Вже немає Пар’ята,
Вже нема і не буде…
Та щовесни в потоках
Мчаться льодом розталим
Чисті сльози Пророка…
Херувимом в астралі
Його птаха кружляє…
За законом кармічним
Тільки Мудрість вмирає,
А Любов - вона вічна!
____________________
* Вар, поверни мені легіони! (з лат.)
