Містична поема
По комах крапок не ставлять -
Шанс на присутність «далі»…
На свято Петра і Павла
Івана причарувала.
Після коми завжди доречно
Поставить хоч кілька літер.
На святого Івана Предтечі
Захотіла його любити…
Де грає
заграва з ранком,
Де раю
не бачить око,
Не знає іще Іванко,
Допоки…
Хвилями на папері
Хвилюється кожне слово…
А крізь відчинені двері
Зиркає Біль Любові.
Схожий на мого діда,
Тільки занадто сивий.
Морок. Не видно й сліду.
Дивно.
Кома, а потім крапка…
Даремно застерігала!..
Іване, Іване…
Раптом
Папери пооживали…
Повибігали букви,
Повибігали духи…
Чуються дивні звуки, -
Не слухай!
Вимкни всі телефони,
Позачиняй кватирки…
До тебе іде безсоння
В образі іновірки.
Таке білісіньке одіяння.
Вона що, колишня небіжчиця?..
Не бійся мене, Іване,
Ходи, милий, ближче…
Так спокусливо і хітливо
Показує пальчиком на твоє тіло…
Бач, чого захотіла!
Не дивися на неї, благаю,
Заклинаю всіма святими і грішними!
Ти ще не знаєш, що на тебе чекає…
Не тіш себе,
Ти - не обраний, а ошуканий,
В тебе украли право вибору жінки!
Кажу тобі,
Кинь її! Кинь її!
Хочеш побачити найбіліші у світі груди?
А найпалкіше серце?..
А поцілувати найп’янкіші губи?
Іванцю, будь моїм любим…
До смерті…
Іванцьо закляк. Переляк.
Ще ніколи не бачив такої вроди,
А тут сама прийшла,
Ще й так благає, пропонуючи насолоду…
Може, погодитися?..
Може?!…
Ти що збожеволів?..
А вона все ближче підходить…
Долі
Падає біла одіж,
Стаючи невидимою,
Як рядки поета (Іван - поет)…
Годі, годі
Вдавати із себе цнотливого імпотента!
Панно, а білизна у Вас теж біла,
Як і вбрання?…
Безглузде запитання…
То в неї тіло біле.
Вона не носить білизни…
- Дійсно…
Можеш торкнутися вустами
Моїх перс… Але спершу
Я мушу провести
Вогнем, водою і… кров’ю
Ініціацію.
А обов’язково - кров’ю?
Може замінити кров словом?
Ніж вже на таці - є.
Поете, не будь наївним
І примітивним,
Як мушка-дрозофіла,
Що прилетіла
На запах збудженого тіла…
Я ж тобі говорила,
На яке ризиковане діло
Тебе спокусили.
Але тепер вже пізно,
Збирай валізи,
Вона збирається забрати тебе
На свято втрати свого “я”,
Тобто твого “я”…
Ти вже готовий до мандрів?
Ти вже знаєш мантри
Смертей і народжень?
О Боже!
Чи про таке ложе
Я мріяв, коли писав того
Триклятого вірша…
Я не буду більше,
Клянуся всіма святими і грішними!
Не сміши мене!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Таке враження, що колись на цій площі
Був цвинтар зі скелетами і мощами,
А потім його переорали тричі
По межі
І засіяли гарбузовим насінням -
Задля спасіння
Чиєїсь душі.
Ось лежить череп.
Тепер я
Розумію,
Чому тут не ростуть троянди,
Бо троянди, що не кажіть,
Нагадують черепи мертвих -
Такі, як оцей, що лежить…
Іване, ти ще довго озиратимешся довкола?..
Іванко завмер -
Тільки тепер помітив,
Що він - голий,
Зовсім голісінький,
Як Адам у раї…
Зараз ми наблизимось
До того краю,
Де не буває дощів.
- Мерщій
Забирайся під три чорти!..
Іванцьо, що ти?
То місце не для чортів…
Влаштуй їй останнє свято -
У смерті проси коси,
Сміло, Іване, сміло!
Коли ти мені віддаси,
Відьмо проклята,
Цноту свого розбещеного тіла?
Невже ти хотіла,
Щоб я став тобі підкорятись
Задарма?..
Іване, я - твоя карма,
Яку ти собі заробив,
Коли писав останні
Свої рядки… - Я думав, що все - навпаки
Що крапка по комі
Відіб’є мою оскому
З твоєї, вовчице, руки!..
О, Господи!
Вона ж тобі цього не простить!
Я хочу тебе попросити,
Стань моєю…
Я стану перед тобою на коліна…
Якась бадилина
Вчепилася в його п’яти…
Будеш мене кохати?..
Він цілує її вуста,
І сам стає невидимим…
Біль Любові,
Так схожий на мого діда,
Підглядає за цим злиттям -
Смерті із Життям.
. . . . . . . . . . . . . . .
Спопеліло біле ніжить її тіло,
Гріє свої руки у прозорім лоні,
І долонь вологих
Пристрасні розлоги
У її полоні…
Рай уже на сході,
І довкола ходять
Тіні, що байдужі
До гарячих тіл…
Дужче, дужче, дужче
Обіймай, мій друже,
Так, щоб кожен мертвий
Жити захотів…
А вони ридають -
Цвинтарні примари,
Бо не мають пари
В черепах троянд.
Звідки в тебе чари?
З глибини Таратару…
Це тобі покара, Йване,
За талант!
Став Іванцьо бранцем,
Відьмовим обранцем,
Пристрасним коханцем
Повних місяців.
А вона у танці
Манить його пальцем,
Має гостре лезо в стиснутій руці.
Холод йде у вени…
Зупинись, скажена!
Крапля крові впала -
Чорна, як земля.
Не підходь до мене!
Ти - мій полонений..
Заридав Іванко,
мовби немовля.
Так йому і треба! -
Янголи на небі
Засичали хором, -
Це - за клятий вірш!
З Бога насміхався,
З відьмою кохався,
Він грішив й не каявся!
Ніж - розплата, ніж!
. . . . . . . . . . . . . . . .
Де грає заграва з ранком,
Де раєм
не пахне зовсім,
Вмирає поет Іванко,
І Муза над ним голосить.
По комі крапка - остання.
Був шанс на присутність “далі”,
На свято святого Івана
Грішного поховали…
14-15.07.03
